Я сиджу перед екраном старенького монітора, і переді мною розгортається ціле море умиротворення, зіткане із золотавого серпневого тепла.
Майже триста унікальних кадрів. Кожен із них дихає тією самою неземною радістю, яка переповнювала храм у день світлого престольного свята на честь святого Великомученика і Цілителя Пантелеймона.
Київський храм, що носить його святе ім’я, того благословенного дня став справжнім островом миру посеред галасливого міста. Серпень у Києві — це час, коли повітря стає густим від сонячного світла, а каштани та липи починають м’яко вкриватися першою, ледь помітною позолотою. Ранкове сонце, ще ліниве й по-серпневому медове, тільки-но піднімалося над золотими банями. У самому ж приміщенні вже розливався густий аромат благовонного ладану, який трепетно поєднувався зі свіжим, затишним запахом щойно спечених просфор. Коли я приїхав, під високим склепінням церкви вже лунав милозвучний водосвятний молебень.
Архітектура цього святого місця вражає своєю піднесеною, чистою величчю. Його внутрішній простір окреслений високими, бездоганно білосніжними стінами, які здіймаються вгору, відкриваючи простір для потоків м’якого денного світла. Великі аркові вікна пропускають усередину яскраве серпневе сонце, і теплі промені лягають на світлу мармурову підлогу довгими золотистими смугами, у яких повільно кружляють порошинки. Посеред цієї білизни справжньою окрасою височіє масивне панікадило — витончена кована люстра зі складними візерунками та завитками, що тримає десятки свічок і нагадує розкішну корону, підвішену під самим куполом. А в самому центрі храмового життя, перед очима вірян, розгортається краса вівтаря та престолу, прикрашеного пишними червоно-золотими тканинами зі складними рослинними орнаментами, що символізують королівську велич та пролиту мученицьку кров. Храм ще будується. Тільки но закінчили ремонт підлоги. Ніхто нікуди не спішить. Все робиться з любов’ю та увагою до дрібниць, щоби стояло на віки. Робиться не для гордині, а заради Бога.
Батюшка з лагідною усмішкою читав безліч записок за здоров’я. Імена лилися одне за одним, наче безкінечна, жива ріка молитви за всіх, хто так чекає й потребує зцілення. А потім він із особливою, батьківською любов’ю почав окроплювати вірян святою водою. Ох і люблять священники цю справу! Вони роблять це щедро, від щирого серця, а люди радіють, наче діти: хтось щасливо сміється, хтось благоговійно заплющує очі, а хтось підставляє обличчя під прохолодні цілющі краплі, у яких заломлювалися яскраві промені, граючись сонячними зайчиками. У цій наївній простоті було стільки чистої радості й безмежної довіри!
Після молебня люди набтрають святої води з собою додому. Вона стоятиме в оселях довго — місяцями, роками, — залишаючись надійною швидкою допомогою у складних життєвих справах, у хворобах чи у хвилинах душевного розпачу. Ця вода не псується, не втрачає своєї дивовижної структури. Навіть учені досі не можуть пояснити на фізичному рівні, як звичайна вода перетворюється на святу та набуває такої сили.
Люди в храмі збиралися повільно, без поспіху, з тією особливою, зворушливою повагою одне до одного, яка народжується лише там, де живе справжня, глибока віра. Деякі прихожани їхали сюди з іншого кінця міста, незважаючи на всі труднощі пересування в наші непрості часи. Ніхто не штовхався, ніхто не піднімав голосу. Літні жінки у квітчастих хустках лагідно переглядалися з молодими матерями, які тримали на руках немовлят. Чоловіки мовчки знімали капелюхи й схиляли голови. У вітаннях вже відчувалося щось набагато більше, ніж звичайна людська ввічливість, — глибинна взаємна повага, народжена з розуміння, що кожен із нас стоїть перед Богом абсолютно рівним.
Мало є таких намолених храмів, куди заходиш — і одразу занурюєшся в зовсім інший, благодатний вимір. Товсті стіни ніби надійно відгороджують тебе від усього шуму й занепокоєння зовнішнього світу. Умить забуваєш про все, що коїться за цими дверима: про вічний поспіх, тривоги, невисловлені образи та щоденну метушню. Тут час тече за своїми, небесними законами. Тут саме повітря, пронизане променями сонця й пахощами літніх трав, наповнене молитвою, і змучена душа сама собою заспокоюється. Ти просто стоїш, дихаєш — і вже відчуваєш, як важкий тягар спадає з серця, розчиняється у повітрі.
Священники у святкових золотистих і багряних ризах, які спалахували яскравими барвами пізнього літа, урочисто виходили на середину храму. Поєднання червоного та золотого кольорів у їхньому вбранні нагадувало багатство серпневого саду, де стиглі плоди зустрічаються з сонцем. Їхні оксамитові голоси зливалися з церковним хором у єдину могутню молитву. Та благодатна молитва піднімалася вгору, повз ажурне кування великого панікадила, під самісінький білосніжний купол, а потім, відштовхнувшись від нього, спускалася невидимим благословенням на голови вірян.
Кажуть, що того, хто звинувачує інших, чекає занадто довга й терниста дорога. Той, хто звинувачує себе, вже пройшов половину цього шляху. А той, хто не звинувачує нікого, — уже прийшов до Бога.
Я дивився на ікону Великомученика Пантелеймона — юного, світлого, з цілющою скринькою в руках — і відчував, як у грудях щось м’якшає, а льодинки суму тануть. Скільки разів я приходив сюди з важким серцем, із болем, який не міг і не вмів висловити словами… А сьогодні, у день його пам’яті, цей біль ніби безслідно зникав. Саме так і діє справжнє, благодатне зцілення: спочатку зцілюється душа. Спочатку приходить той невимовний мир, який Христос залишив своїм учням. А вже потім, коли змучена душа знаходить довгоочікуваний спокій, стомлене тіло теж починає відгукуватися на це диво. Навіть ті хвороби, які земні лікарі безсило називають невиліковними, інколи дивовижно відступають, коли людина перестає боротися наодинці й з упованням віддає себе в милосердні руки Божі.
Я спостерігав, як молода мати ніжно підносила дитину до святого образу, як старенька жінка зі сльозами щирої надії на очах прикладалася до святих мощів, як юнак довго й непорушно стояв на колінах, схиливши голову у гарячій молитві. І в кожному з цих жестів не було й краплі розпачу — у них світилася жива, незгасна надія. Струїлася православна віра, яка не обіцяє миттєвих і легких чудес, але дає силу жити далі. Вірю, що Великомученик Пантелеймон, який сам колись жертовно зцілював людські тіла й душі, і нині невидимо стоїть поруч та молиться за кожного з нас.
Багато хто з прихожан і численних гостей свята знімав ці незабутні дійства собі на пам’ять на мобільні телефони. Хтось обережно піднімав екран, щоб зловити трепетний момент благословення, коли диякон високо підіймає прикрашене золотом Євангеліє, хтось знімав урочисту хресну ходу під серпневим небом, а хтось — просто обличчя людей, які світилися внутрішнім, благодатним світлом. Пізніше ці кадри розійдуться по всьому світу. Люди ділитимуться історією свята, пересилатимуть одне одному світлини та відео, захоплено розповідатимуть, як було красиво, велично й зворушливо. А мені пощастило бачити, як ця історія народжувалася.
Я бачив не просто готові, застиглі знімки, а саме момент їхнього народження — той невловимий спалах, коли радість ще тільки-но з’являлася в очах, коли милосердя ставало видимим, а любов до ближнього проявлялася тут і зараз, у реальному часі.
Справжнє милосердя — це і є найчистіший, найпрекрасніший прояв любові до ближнього. Це було помітно в усьому: коли хтось тихо й лагідно поступався місцем літній людині; коли хтось турботливо підтримував під руку того, кому важко було вистояти довгу службу; коли молодь щиро допомагала розносити свічки, а матері ділилися прохолодною водою з тими, хто прийшов здалеку під гарячим серпневим сонцем.
У цих маленьких, непомітних діях не було абсолютно нічого показного чи штучного — лише чисте, світле бажання полегшити життя іншому. І саме в цьому відчувалася справжня, жива любов, та сама, про яку так проникливо говорить Святе Євангеліє.
А ще тут панувала дивовижна чесність. У храмі всі слова й вчинки якось самі собою, природно ставали чистішими та чеснішими. Ніхто не намагався здаватися кращим чи духовнішим, ніж є насправді. Люди просто були собою — зі своїми невиліковними ранами, незгасними надіями та тихими, потаємними молитвами. І ця абсолютна чесність у словах і вчинках створювала навколо особливу, майже сімейну атмосферу довіри. Бо коли ти до кінця чесний перед Богом і перед людьми, твоя душа починає дихати вільно й легко.
А поверх усього цього розливалася безмежна вдячність. Вдячність як найглибший, найдосконаліший прояв любові до Господа і до людей. Я бачив, як люди після Святого Причастя довго стояли з заплющеними очима, просто дякуючи Йому у своєму серці. Дякували за цей благословенний день, за цей намолений храм, за святу можливість бути разом у любові, за те, що душевний біль бодай на трішки відступив. І ця вдячність наповнювала повітря храму навіть сильніше та густіше за запашний ладан.
Саме цих трьох найважливіших складових — милосердя, чесності та вдячності — сьогодні так сильно не вистачає всім нам, українцям, у часи великих випробувань.
Після Божественної Літургії люди рікою вийшли на церковне подвір’я. Все навколо — кожна квітка на клумбі, кожне зелене листячко й обличчя людей — ніби засвітилося зсередини цим теплим бурштиновим теплом пізнього літа. Урочиста хресна хода рушила повільно: з яскравими хоругвами, старовинними іконами та величними піснеспівами. Я йшов разом із усіма у цьому морі людей, і серце моє, ще вчора таке зранене й втомлене від життєвих бур, раптом відчуло неймовірну, дитячу радість.
Дивлюся тепер на ці відібрані фотографії, і серце знову огортають теплі спогади. Ось — сивочолий священник з ніжною батьківською усмішкою благословляє маленьку дитину на тлі сяючих білих стін. Ось — жінка зі сльозами чистої радості на очах, у яких віддзеркалюється синє літнє небо. Ось — великий натовп людей, що єдиним серцем співають хвалу Богові під мереживними завитками панікадила. Ось — велична ікона святого Пантелеймона, яка вся сяє та іскриться від вогників сотень свічок.
Кожен кадр — як маленьке, але беззаперечне свідчення того, що любов у нашому світі можлива. Що мир — можливий. Що навіть у світі, до краю сповненому болю та ран, завжди можна знайти благословенне місце, де поранена душа зцілюється. Справжнє відродження нашої землі та наших сердець можливе лише там, де милосердя стає видимим у щоденних справах, де чесність повертає людині її втрачену гідність, а щира вдячність навстіж відкриває двері до справжньої небесної радості.
Саме цього нам усім зараз так сильно бракує. Тієї всеперемагаючої любові, яка спочатку лагідно зцілює душу, а вже потім — усе інше навколо. Коли людська душа нарешті знаходить свій мир у Бога, навіть найглибші, найболючіші рани серця починають непомітно затягуватися. І тоді в життя повертається справжня, нічим не затьмарена світла радість.
Хай Господь за гарячими молитвами святого Пантелеймона Цілителя щедро дарує радість та зцілення кожному, хто її шукає. І хай кожен, хто переступає поріг цього затишного, святого київського храму, відчує те саме благодатне умиротворення, яке пощастило відчути мне того незабутнього дня.
Слава Богу за все!
