Значить так, мои дорогі психологині і просто адекватні людішки.
Піст — це не відмова від їжі. Піст — це боротьба з гріхами,
А в нас їх на кожному відімо-невідімо.
Ось, давайте трохи про них, про наших ворогів.
Наші «внутрішні враги» — це не ті, шо сидять у тіньовому кабінеті й міряють карму лінійкою.
Це ті, шо живуть у нас в голові, як квартиранти без договору: жруть нерви, гріють батарею і не платять ні копійки.
Перша мадам — Вожделєніє.
Ота панянка, шо підходить ззаду і шепче на вухо:
«Купи оцюфіть, ти ж дівчина/чоловік мрії…»
І ти такий стоїш у магазині, тримаєш в руках чергову хрєндєть, а мозок кричить:
«Нащо? Ти ж навіть старе не використовуєш!»
А душа така:
«Ну купи, ну шо ти як бідолашка…»
І купуєш.
І три хвилини щастя, а потім сидиш, як дурненька/дурненький:
«Лучше б я ті гроші на шаурму пустив(ла)…»
А як трохи ту панянку притримаєш, то раптом бачиш: а життя нормальне, а чай вкусний, а котик мурчить — і ти вже не така знервована особа.
Гнів — то взагалі тьотя з характером.
Вона приходить без стука:
«Шо? Хтось не так подивився? Хтось слово поплутав? Давай рвать всіх на капусту!»
І ти вже закипаєш, як кастрюля з пельменями.
А як навчишся її парити, а не кип’ятити, то розумієш:
люді просто втомлені, недоспані, або трохи «зашиті».
І можна або поскандалить, або посміяться.
Другий варіант — і нерви цілі, і репутація не «та сама психованка з третього під’їзду».
Зависть — така собі хуліганка-наблюдательниця.
Ти тільки вийшов(ла) на балкон — а вона вже така:
«Вон глянь! У сусідки нові штори! У тієї косметологині нова машина! У тієї блогерки нові губи…»
А ти стоїш і думаєш:
«А я шо? Я хуже? Я не заслужила/не заслужив?»
А потім згадуєш, що половина того — в кредит, інша половина — в фотошопі, а третя — чисто для понтів.
І дивишся на себе: а ти ж нічо так, у тебе своє життя, своя особистість, свій вайб.
І коли перестаєш себе з кимось рівняти — стаєш щасливішою людинкою, а не ходячою нервовою системою.
Егоїзм і Гордіня — два яркі персонажі.
Такий собі дуєт, шо ходить, як модні інфлюенсерки:
все знають, всім розказують, нікого не слухають.
Егоїзм:
«Думай тільки про себе, навкруги ж ніхто не люди!»
Гордіня:
«І взагалі, ти — топ. Якщо хтось тебе не оцінив, то вони просто лохи.»
А потім життя робить тобі чікі-пікі:
«А давай-ка, зайчику, спустимось на землю?»
І ти такий(а):
«Ну да, може, я трохи перегну…»
І раптом помічаєш, що критику можна приймати, допомогу — не соромно брати, а люди навколо — не такі вже й токсичні, як казалось твоїй внутрішній «королеві балу».
Ілюзії.
Оце взагалі богиня театру.
Вона така:
«Та не переживай, все само якось рішиться. Мір працює по правилам, ти просто сядь і жди».
А реально — нічого само не робиться.
Треба встати, зробити хоч щось, хоч трошечки.
Бо інакше будеш сидіть, як героїня серіалу на паузі.
А як тільки її трохи притушиш, то бачиш світ без фільтрів:
не ідеальний, але живий.
І можливості є.
І міняти можна.
І ти не така/не такий безпомічний(а), як думалось.
І шо саме смішне:
коли розгрібаєш свій внутрішній базар — зовнішній базар теж стає спокійнішим.
Люді перестають тебе нервувати.
Ти перестаєш нервувати людей.
Всім хорошо, коти мурчать, чай тепленький, життя не гризе.
Коротше:
путь до гармонії — це не про дзен і мантри.
Це про те, шоб стати нормальною, веселою, живою людинкою без тараканів, які марширують строєм.
І коли ти перестаєш воювать сама з собою — всі внешні враги якось самі пропадають…